Розмова за чашкою чаю в музеї Осмьоркіна або «Мальоване село» Лариси Гарбузенко

Автор: Музей О.Осмьоркіна, Кропивницький | 03 вересня 2019 08:41 |

Тісні творчі стосунки пов’язують художньо-меморіальний музей Олександра Осмьоркіна в місті Кропивницькому з викладачами Центральноукраїнського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка,  зокрема з членом Національної Спілки майстрів народного мистецтва України Ларисою Гарбузенко, до речі, лауреатом обласної премії в галузі архітектури, геральдики та вексилології і декоративно-прикладного мистецтва імені Якова Паученка за поданням колективу музею в 2016 році.


Тоді вирішальними у прийняті рішення наукової ради музею О.Осмьоркіна про висунення творів Л.Гарбузенко на здобуття цієї престижної мистецької нагороди в номінації «декоративно-прикладне мистецтво» стали її вміння адаптувати традиційну орнаментику минулого до сучасного, з можливістю впровадження культурної практики використання орнаментального декоративного розпису в оформлені інтер’єру, на базі вивчення регіональних особливостей декоративного розпису та дослідження стилістичних рис хатнього стінопису, поширеного в ХІХ - на початку ХХ ст. в нашому степовому краї.
   
Нещодавно Лариса Володимирівна завітала до музею, щоб розповісти про новий творчий проект «Мальоване село», який вона разом зі своїми ученицями, а тепер визнаними майстринями народного мистецтва, зокрема, витинанки та декоративного розпису, членами НСНМ Мирославою Липою та Оксаною Гарбузенко  реалізовує в селищі Катеринівка Кіровоградської області. За чашкою чаю відбулася тепла та цікава бесіда за участі Лариси Гарбузенко – автору проекту та Андрія Ндєждіна - провідного наукового співробітника музею, в якій прозвучали актуальні питання і відповіді з деяких аспектів формування сучасної української культури.
   
Лариса Гарбузенко (далі Л.Г.) –  У мене добра новина. Є таке село Катеринівка, всього 20 кілометрів від Кропивницького, гарненьке, чистеньке, таке, в якому хочеться жити. Ми з майстринями Мариною Липою та Оксаною Гарбузенко - моєю дочкою, на запрошення керівника місцевого рудоуправління Володимира Кухти ромалювали простий ординарний двоповерховий будинок, знаєте, такі раніше зводили, щоб наблизити село до міста, чи місто до села. Звісно, все у своєму стилі, опираючись на традиції народного хатнього розпису. Ось подивіться.
   
Лариса показує зняті телефоном фото і перед нами розгортаються казкові картини, в яких чудернацьким чином переплітаються пагони рослин, що неначе гілки дикого винограду охоплюють двоповерховий будинок типової радянської забудови 1970-х – 1980-х рр., надаючи йому сучасного характеру та особливого насторю, в якому бринять ноти реальної, живої української парадигми. Неначе зірки по небу розквітли на стіні квіти у традиційних вазонах, яким вторять зображення глиняних тарілок з неповторною геометрією орнаменту і над усими цими «райськими кущами» дбайливою господарочкою витають дивовижні птахи. Ясна, чітко структурована композиція, відмова від надмірної деталізації малюнку, великі орнаментальні модулі та особлива, дещо стримана і в той же час насичена складними, чистими кольорами гама з м’якими тоновими градаціями. Вся ця комбінаторика заворожує зримими, близькими серцю мотивами і в той же час розширює межі місцевої народної традиції, виводячи її у загальноукраїнський сучасний контент.
   
Андрій Надєждін (далі А.Н.) – Ваш почерк навряд чи можна сплутати, гарні, як тепер кажуть, мурали?
    Л.Г. – Оце так, як тільки настінний розпис, то тепер відразу мурал, дивні ми люди, ще не відговталися від суржику російського, як стаємо заручниками іншої іноземної мови.
    А.Н. – Можливо, це просто вроджений потяг до пізнання інших культур, стремління до оригінальності, екстравагантності.
    Л.Г.- Можливо, але є ж пекрасне українське слово - стінопис. Об’ємне, образне, зрозуміле. Ми якось звикли недооцінювати власну культуру, вбачати в ній щось застаріле, занедбане і боїмося її пропагувати. Ось дивіться, хатній розпис - це те, чим зазвичай славилася Україна. Культуру Трипілля роздивляєтесь, а там будівлі розмальовані. А питаєш у людей, у тій же Катеринівці - у вас хати розписували? Відповідь - ні. Потім, коли ми перші начерки робили на будинку, ті ж люди підходять, кажуть – так у мене ж мама і бабуся так хату малювали, а я – то ви ж казали, що не розписували, а вони - таки і не розписували, а малювали, ось вам і значення слова.
    А.Н. –  Знаєте Ларисо, у мене також бабуся і мама білили хату та розмальовували глиною. Квіти біля вікон на таких високих пагонах, що нагадували мальви, або тюльпани в горщиках, ось як у тебе дзвоники. Але я думаю, що в більшості люди просто не надають таким речам уваги, сприймаючи це як буденність, а не мистецтво, а ось коли приїхали художники, то вже справа інша. А взагалі, Ларисо, як Ви вважаєте, наскільки такі проєкти є актуальними  у суспільстві з гаджетами, комп’ютерами, новими технологіями?
    Л.Г. -  Ну, звісно, актуальні. Ми це відчули в процесі роботи, в спілкуванні. У людей є бажання якогось мистецького прояву. Ми ж там працювали на відкритому сонці на будівельних лісах, а будинок, він хоч і центральний у цьому просторі, але поряд дорога. То всі здалеку бачили наш труд. Зупиняються машини, люди, хто на велосипеді, хто пішки, хочуть допомогти. Їм цікаво вивчати процес творення і потім вони сприймають результат, як і частину своєї власної участі. Таке враження, що люди втомилися від відсутності краси у повсякденності.
    А.Н. –  З фото видно, що ви й з місцевими дітьми разом малювали. Що, пензлі пробували давати, залучати до реальної участі в розпису?
    Л.Г. – Так, була у нас така історія. Там є зупинка автобусна, стара вже, збудована з цегли, вкрита грубою цементною «шубою». Її хотіли зносити, а в нас залишалися невималювані фарби, засихають без діла, навколо дітлахи бігають. То ми якось їх запросили на 10-ту ранку розмалювати зупинку. Вони прийшли й працювали дуже сумлінно. Кожен шматочок, кожну дірочку зафарбовували. Ми допомагали. Так спільною працею та творчим бажанням народився новий мистецький об’єкт.
    А.Н.- А ввзагалі, з чого все почалося?
    Л.Г.- Почалося з дзвінка нашого спільного знайомого, заслуженого журналіста України, Валерія М’ятовича, він був у Катеринівці у справах, а там керівник рудоуправління Володимир Кухта (генеральний директор АТ «Кіровоградське рудоуправління») поцікавився - чи немає художників у місті, щоб зробити село веселішим. Валерій Павлович звернувся до тебе, а ти направив до нас.
    А.Н.- Точно, була така історія. Питали, хто може зробити оригінальні розписи в народному, українському стилі…
    Л.Г. - Я попередила, що ніяких мультиків там, черепашок нінзя, я не роблю, а тримаюся традиційного українського розпису, якщо це задовольняє, тоді працюємо. Ну, а далі все пішло. Ми розробили ескізи, Мирослава їх в електронний варіант переклала. Мені замовник різні інші ескізи показував, але там - ромашки, жабки і таке далеке взагалі від розуміння стінопису та якоїсь мистецької культури, я вже не кажу про національну.  Але кажуть, так люди бачуть. Замовники на початку хотіли зробити сюжетні розписи - чумаки по сіль поїхали, козаки на конях. Але розумієте, це все ілюстративне, більш мультиплікаційне, як серіал про козаків у Дахно, а народний стиль будинкового розпису - він тримається на символах. Адже, що таке орнамент «вазон» - це стилізоване дерево життя і це звертає нас до тієї ментальної пам’яті, яка записана десь глибоко на генному рівні від дідів-прадідів. Давня філософська традиція вбачала в цьому символі втілення найвищої мудрості, розглядала його як судини великого космічного тіла, якими течуть життєдайні сили космосу. Фактично, це - оберіг, а не лише просто прикраса, це нині, в результаті цивілізації, все сприймається трохи по-іншому.
    А.Н. –  Я була просто вражена тим, що на ваших вазонах орнаменти не повторюються, що це не просто кліше. Сочатку видається, що вони однакові, а додивляєшся до деталей і дивуєшся тим, що кожен з них індивідуальний. Це ж колосальний труд.
    Л.Г. – Ну, звісно кожен унікальний по-своєму. Оце сидиш, одну тарілку опрацьовуєш, колір підбираєш, і не знаєш як воно буде. Розумієте, коли пишеш уже орнамент на стіні, то ти докладаєш все нових і нових творчих зусиль, це не уніфікований продукт, не чиста копія ескізу. Матеріал  - стіна, фарби диктують свої умови, природа -  свої та, врешті-решт, і люди… Ось малювали ми квітковий орнамент біля вікна, а там така собі Катерина Іванівна, а в неї такі блакитні очі, що ми вирішили додати тієї блакиті і в нашу композицію. Або виходить жіночка й питає: «А що, червоного тут не буде?» і така засмучена, ну, як тут відмовити. Ми дві квітки додали, але треба була якась оптична рівновага, то розсипали калину неначе коралі. І таких моментів було досить багато. Живе малювання - це співпраця з простором.
    А.Н. –  Ларисо, Ваші росписи досить маштабні, а ви, наскільки я розумію, працювали традиційно, пензлями. Це ж займає багато часу та здоров’я. Не пробували застосовувати спреї, балончики з фарбою?
    Л.Г. – Ні, тоді не те сприйняття, з’являється елемент штучності, целулоїдності, як тепер кажуть, «кислотність». А на рахунок фізичного навантаження скажу - коли ти робиш річ, яка тобі подобається, твориш своє, рідне, те, що тобі до душі, то отримуєш ні з чим незрівнянне задоволення. Ми по цим семиметровим риштуванням як пташки літали і ніякої «кріпатури». Ти спускаєшся донизу, дивишся спочатку загалом, а потім розглядаєш деталі й бачиш, що щось треба додати, щось відняти, твориш цілісний образ.
    А.Н. –  А, до речі, який розмір розпису.
    Л.Г. – Великі пано, у нас їх два, розміщених симетрично по краях будівлі, то ті -шість на три з половиною метри, а що між вікнами, по сімдесят сантиметрів шириною, але висота така ж, шість метрів. Я зазвичай пропагую форми нашого, місцевого розпису, а то всі знають Петриківку, Опішню, а нас неначе й не існує. Зазвичай пишуть про змішану культуру, бо в нас багато переселенців було - серби, хорвати, болгари, поляки, німці, росіяни. Звісно, що були й будуть взаємовпливи, але ж це починаючи від кінця ХVІІІ ст., а до цього була ж первинна культура, її впливи набагато більші.
    А.Н. – А як складалися ескізи розпису?
    Л.Г. – За основу взяли роботу Оксани, моєї дочки, вона колись подавала її на Шевченківський конкурс, потім я її переопрацювала, далі Мирослава в комп’ютері обробила. Символи розробляли на місцевому грунті. Глечики та тарілки - вони як символи землі та сонця, а з іншого боку, Катеринівка - це ж глинище, каоліни. Для мене глина асоціюється з керамікою, ось так органічно все склалося. Взагалі, у нас є ідея в подальшому малюванні будинків Катеринівки використовувати характерні для цього села життєві теми – риболовля, садівництво, полювання.
    А.Н. – То що - у Вас там садівники за рибалками бігати будуть?
    Л.Г. – Ось ти жартуєш, а директор підприємства Володимир Кухта нам, коли побачив виконану роботу і весь процес, відразу довірився як митцям, до речі, хочу сказати, ми дуже вдячні йому за бездоганну організцію, матеріали всі вчасно доставлялися, ну, і все інше. Побільше б таких замовників. Звісно, що композиції будуть орнаментальні, але риби, птахи, хвилі – це так само давні символи, які гарно вписуються в орнаментальну мову, а будинки всі різні, кожен потребує індивідуального підходу.
    А.Н. –  То у Вас, Ларисо, з однієї будівлі народжується цілий художньо-архітектурний проект і ми фактично є свідками цього процесу.
    Л.Г. -  Так - «Мальоване село». А хіба не може бути «Мальоване місто»? А уявляєте, як було б приємно дітям приходити у школу чи дитячий садочок, проходити вулицями і бачити частинки орнаментів, які б не давали забути нам, хто ми є і на якій землі живемо.
    Чай допито і наша розмова доходить логічного завершення і я думаю про те, наскільки талановитий український народ, а якби нам ще й трохи можливостей для реалізації замисленого, то Україна розквітла б пишним цвітом нових ідей та творчих задумів і не лише в мистецтві.

Занотував розмову Андрій Надєждін – 
заслужений художник України,
мистецтвознавець,
провідний науковий співробітник
художньо-меморіального
музею О.О.Осмьоркіна
м. Кропивницький

 
Учасники арт-проєкту «Мальоване село» - художники,
члени Національної Спілки майстрів народного
мистецтва України (зліва направо): Мирослава Липа,
Лариса Гарбузенко та Оксана Гарбузенко
 
Оксана Гарбузенко «Охоронці» 2015 р. – прототип
ескізу стінопису першого житлового будинку арт-проєкту
«Мальоване село» в с. Катеринівка Кіровоградської області
 
Концептуальний ескіз стінопису першого житлового
будинку арт-проєкту «Мальоване село» в с. Катеринівка
Кіровоградської області. Автори: Лариса Гарбузенко, Оксана Гарбузенко
 
 
Етапи роботи над стінописом першого житлового будинку
арт-проєкту «Мальоване село» в с. Катеринівка
Кіровоградської області (згори донизу): будинок до початку розпису,
ескіз розпису, завершена робота
 
 
 
 
Головне панно та фрагменти стінопису першого
житлового будинку арт-проєкту «Мальоване село»
в с. Катеринівка Кіровоградської області
 
Деталі стрічкових орнаментів міжвіконня стінопису
першого житлового будинку арт-проєкту «Мальоване село»
в с. Катеринівка Кіровоградської області
 
 
Під час творчої роботи над стінописом першого
житлового будинку арт-проєкту «Мальоване село»
в с. Катеринівка Кіровоградської області
 
 
 
 
Лариса Гарбузенко з дітьми розписує автобусну
зупинку в с. Катеринівка Кіровоградської області
 

 

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Вересень 2019

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      
Серпень | Жовтень