Ольга Гончаренко: «Кожен працівник музею – від директора до касира, – має розуміти, що ми працюємо для людей»

Автор: Ірина Виртосу | 15 серпня 2019 16:44 |

Як зробити музейне мистецтво доступним для різних категорій населення – від дітлашні, яка не може всидіти ні хвилини на місці, до відвідувачів похилого віку, незрячих людей або тих, які користуються жестовою мовою?


Фахівчиня відділу музейно-освітньої роботи Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, тифлокоментаторка Ольга Гончаренко поділилася важливими принципами, як українські культурні заклади можуть наблизити мистецтво для кожного відвідувача.

«Руками не чіпати!»

-          Пані Ольго, яким, на вашу думку, має бути сучасний музей?

У цивілізованому світі, не в нас, на жаль, сучасний музей давно переріс парадигму XIX століття – показувати речі. Ще в минулому столітті відбувся ціннісний поворот – від речей до людей, коли для музею відвідувачі стали головними. Безумовно, дуже важливо, що музей зберігає експонати. Але якщо музейні експонати не стають приводом для візиту, спілкування, дискусій, то в них немає сенсу. Музей без відвідувачів мертвий. Це просто склад речей.

-          Як латинська мова – вона є, але нею не послуговуються…

Так і є. Якщо ми озирнемося на Захід, навіть, чесно кажучи, на нашого північного сусіда, на якого дивиться не хочеться, то музеї там відходять від позиції ментора, мовляв, ми тут розказуємо, як правильно, а ви мовчки слухайте…

-          «Руками не чіпати!»

«Руками не чіпати» – це головне… (гірко всміхається – авт.). Але це має залишитися в минулому. Ми не відмовляємося від наукової достовірності, від вивчення, від збереження речей. Але без уміння комунікувати – музей програє.

Сьогодні вже йдеться не про інтерактивність, а про культуру участі. Найпростіший приклад, коли створюється експозиція з урахуванням побажань відвідувачів. А коли ми залучаємо їх як співкураторів, це взагалі вау-ефект!

Наші ж музеї назагал продовжують жити ще в доцифрову еру. Найпоширеніший вид інтерактивної послуги залишається поки що оглядова екскурсія. Але й у такій інтерактивності – «всі питання потім». А діалог?! Інформації в наш час достатньо, кожен може прочитати про артефакт у Вікіпедії. Тож, у першу чергу, має відбуватися розмова між відвідувачем і музеєм, а це значить, що нам потрібно вчитися зі своєю аудиторією спілкуватися так, щоб їй було цікаво і зрозуміло. Зокрема, йдеться про відвідувачів, які мають порушення зору, слуху або інтелектуальні порушення…

Ми маємо прийти до розуміння, що музей для всіх, музей для кожного відвідувача, він має бути доступним. Так, є чимало культурних закладів в Україні, які намагаються враховувати сучасні тенденції – і спілкування через соцмережі, і доступна інформація на сайті, навіть частково оцифрована колекція. Усе це важливо. Наприклад, аудіогіди з тифлокоментарями у Львівському історичному музею «Арсенал» та Харківському художньому музею, або елементи доступності в «Мистецькому Арсеналі» чи робота Педагогічного музею України і Музею Ханенків. Але це лиш перші спроби наблизити музей до людини.

Я дуже очікую, коли ці кількісні зусилля дадуть якість, нову якість.

Однак найгірше для розвитку сучасного українського музею те, що в нас немає розробленої концепції доступного музею, загальних методик, або навіть – покрокових інструкцій, якими користувалися б усі культурні заклади.

Скажімо, для аудиторії незрячої потрібно за замовчуванням правильне маркування території, тактильні карти, пояснення шрифтом Брайля та аудіосупровід. Навіть врахувати доступ до експонатів, які «руками чіпати не можна».

Якщо ми хочемо розказати незрячій людині про експонат, ми маємо забезпечити тактильні відчуття, зробити копію, наприклад, із збереженням того самого матеріалу, щоб можна було зрозуміти текстуру, навіть температуру. І все це супроводжувати спеціальним аудіоописом.

Зауважу, що світові музеї пропонують багато різних послуг. Але все починається з розуміння, як відвідувач самостійно може дійти до музею прямо із найближчої зупинки громадського транспорту. В Україні поки мало де застосовуються принципи універсального дизайну (дизайн предметів, середовища, програм та послуг, які максимально безпечні й комфортні для використання – авт.). Але ж те, що гарно і потрібно для незрячої людини, усе це прекрасно і для дітей, і для старших людей, які не так гарно бачать, загалом усім, хто захоче цю річ взяти в руки.

-          Найголовніший принцип універсального дизайну: не треба створювати щось під конкретну групу, усе це корисно для всіх…

Саме так. Якщо в нас маркована територія, це однозначно допоможе кожному зорієнтуватись у просторі, не тільки людині з інвалідністю. Безумовно, спільна проблема для всіх пам’яток архітектури: наскільки їх можна реально адаптувати, архітектурно змінювати, а що робити категорично не можна.

Та найголовніше, кожний працівник музею – від директора до касира, – має розуміти, що ми працюємо для людей.

 

«Цінність у спілкуванні»

-          А як зробити музей для людей?

Наприклад, наш Києво-Печерський заповідник. Він величезний, тож на вході має бути велика тактильна карта, якою можна без обмежень скористатися. Біля кожної важливої пам’ятки – 3D-модель об’єкта. Для відвідувачів, які мають порушення слуху, обов’язково запропонувати відеогіди жестовою мовою. Для незрячих – тактильну наочність, аудіоопис.

Із закордонного досвіду – як організовуються екскурсії для незрячих з оглядом живописних творів. Зрозуміло, його торкатися нема сенсу ні для кого. Тому застосовують аудіоопис і готують рельєфно-крапкову копію на А4 із інформацією шрифтом Брайля, яку кожному відвідувачу дають у руки. Формують дуже малі екскурсійні групи, для того щоб забезпечити повноцінне спілкування, повноцінне розуміння твору.

Прекрасна ідея в одному з іспанських музеїв – Національному музеї «Центр мистецтв імені королеви Софії», – коли екскурсію проводять разом музейний едукатор і незрячий експерт. Аудиторія може бути мішана, просто певну кількість місць резервують для людей із порушенням зору.

Дуже часто роблять тактильні тури (ще одна музейна послуга, передусім для незрячих). Відвідувачам дають рукавички, можна і прості поліетиленові. І дозволяють взяти в руки оригінальну скульптуру якого-небудь бронзового Пікассо.

…Недавно в статтях Джорджини Кліг, незрячої професорки Університету Берклі, прочитала про те, що тактильний досвід, доступний для відвідувачів із порушеннями зору, був би безцінним для зрячих відвідувачів, і що музею варто збирати спостереження незрячих, щоб розширити знання через залучення тактильної естетики.

Але як багато незрячих можуть розповісти зрячим про сприйняття мистецтва, особливо скульптури на дотик?

Існує також стереотип – якщо ми бачимо, то розуміємо? Має бути навичка до сприйняття візуального, але чи вміємо ми це робити?

Як правило, люди, які не мають порушення зору, сприймають картинку цілісно. Незряча ж людина її собі поступово вибудовує. Якщо зображення рельєфне, то спочатку загальні форми, потім детальний огляд за планом, потім за годинниковою стрілкою, зверху донизу з урахуванням всіх особливостей. Так як в школі навчають дітей орієнтуванню в просторі чи рельєфному малюванню.

Лиш коли оглянув усі деталі, вибудовуєш цілісну картинку на дотик. Як на мене, це правильніший спосіб сприйняття твору мистецтва, аніж «схопила і побігла». Якщо не роздивлятися, якщо не поділяти на частини, щоб потім зібрати цілісний образ, твір мистецтва не осягнеш.

І такий взаємообмін між людьми може бути справді цікавим. Недавно я писала коментар до українського фільму «Пригоди Святого Миколая». Такий сімейний, жвавий і смішний фільм, з купою пригод, там такий харизматичний Василь Вірастюк (український силач, володар титулів «Найсильніша людина України» та «Найсильніша людина світу», а також актор – авт.). У цьому фільмі дуже швидка дія, часто часу для опису залишається небагато і не вдавалося вставити хоча би мінімально щось про зовнішність героя.

І от ми дивимося цей фільм, обговорюємо, раптом одна незряча дівчина питає: «А якого ж кольору волосся у тієї дівчинки?». Здавалося б, героїня брюнетка чи білявка – це немає значення для розуміння історії, але це важливо для незрячого глядача.

Або яким смартфоном користується герой? Є талановитий фільм «Думки мої тихі» - символічний, водночас це смішна українська комедія. Ми так старалися не пропустити жодної деталі в ньому. І тут моя співрозмовниця, з якою ми безкінечно листувалися на різні мистецько-кіношні теми, каже: «А я весь фільм сиділа і думала – це Android чи Apple?». Серйозно?

Лиш у залученні різних людей можна не пропустити деталі. Цінність – у спілкуванні! Ми так і так розкажемо, що Києво-Печерській Лаврі 1000 років. Але слід уміти це пояснити кожному відвідувачу, який до нас приходить. Це наша робота, ми мусимо так робити.

 

«Запит на мистецтво потрібно виховувати»

-          Як на вашу думку, чи є в Україні запит на музейне мистецтво від людей з інвалідністю?

Запиту немає зі зрозумілих причин. Але запит на мистецтво потрібно виховувати. Потрібно залучати до діалогу різні категорії відвідувачів, і тут принцип «нічого для нас без нас» має працювати, як годинниковий механізм.

Так, сьогодні спільно з громадською організацією «Fight for Right», які захищають права людей з інвалідністю, розробляємо два тактильні альбоми «Скарби культури. Україна» та «Скарби культури. Світ». У цих альбомах ми спробуємо представити найкращі зразки мистецтва, які зберігаються в українських музеях, і найцікавіші українські пам’ятки. Мета цих альбомів – зробити світ мистецтва доступнішим для молоді з порушеннями зору і заохотити її відвідувати музеї.

Можна не їхати в Єгипет – прекрасна колекція єгипетського мистецтва зберігається в Одеському археологічному музеї. Там центральний експонат – розписний саркофаг, чудовий, рельєфний. І ще близько 1000 експонатів в колекції.

У нашому Києво-Печерському історико-культурному заповіднику зібрані найкращі взірці українського бароко. Ось риза священника 1749 року, на якій вигаптовано золотом і сріблом рослинний орнамент (виноград, квітки, листя – авт.).

У Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини й Покуття піч декорована косівськими мальованими кахлями, на кожній – сценка з життя гуцулів. От би це показати в техніці тифлографіки!

Співпраця з різними музеями для альбому також допомагає виміряти температуру – наскільки наші заклади готові змінюватися.

-          Очевидно, що і держава може зобов’язувати…

Однозначно. Наприклад, певна кількість фільмів в прокаті має бути з тифлокоментарем. Квоти – це не погано. Не можна вимагати від всіх людей бути добрими і чуйними. Йдеться передовсім про професійні стандарти.

Повинен бути визначений мінімум послуг, який кожен культурний заклад, музей, бібліотека, кінотеатр, театр зобов’язані надавати людям з інвалідністю. Це не примус, а необхідність забезпечити права всіх людей, всіх і кожного.

І слід вимагати певного рівня цих послуг. А для цього мають бути виписані вимоги в конкретних інструкціях – розроблених із міністерствами із залученням споживачів послуги, експертів, безумовно самих музейників.

Чому в Німеччині може існувати 8-ми сторінковий документ, підготовлений спільно Асоціацією незрячих, профільним міністерством та Асоціацією музеїв? У ньому – конкретний перелік послуг, якими має забезпечувати музей, як працювати з незрячою аудиторією тощо. І ті люди, які працюють з публікою, відповідно навчені.

В Україні лиш – прагнення, спроби, самоосвіта... А мені хотілося б, що б у нас діяла методика, якою б користувалися, її змінювали, доповнювали б, але щоб був документ, від якого можна відштовхуватися.

Для цього має бути така серйозна мотивація, як законодавство. Так, є Конвенція про права людей з інвалідністю, трошки написали про жестову мову в законі про українську мову... Утім, окремого закону немає – десь висить у Раді.

А щоб забезпечувалися права людей з інвалідністю, коли доступні культурні заклади, музеї, екскурсії, кіно, театри, – здебільшого все тримається на громадських ініціативах. Випадково дізналася, що Український культурний фонд підтримує хороші проекти. Водночас досі не створений майданчик для обміну досвідом, обговорення успішних і не дуже результатів.

У нас комплексно цю проблему ніхто не розв’язував. І все, що ми маємо, це на рівні експериментів, відголосків закордонних прикладів, своїх спроб зробити щось на пальцях, намалювати щось 3D-ручкою, повісити одну-дві таблички шрифтом Брайля… Поки що ми хворіємо «хворобою зростання», сподіваюся, скоро із цього виростемо: коли музеї покладаються на громадські організації, які працюють від імені незрячих і тифлопедагогів. Їм дають право робити аудіогіди або писати якісь методичні поради від імені музею.

Цей шлях колись проходили і закордонні музеї, наприклад, у США. Такий рух починали громадські організації, які хотіли допомогти своїй подрузі зрозуміти театральну виставу або подивитися кіно. Це ще 70-ті роки минулого століття. На сьогодні вже розроблено універсальні методики, за якими працюють сотні музеїв світу, збираються цілі конгреси музейників, на яких обговорюються, як працювати з літніми людьми чи незрячими відвідувачами…

Моя принципова позиція – тільки музейник може зробити музей доступним. Але нам обов’язково треба розуміти методики, наприклад, за якими в школі для незрячих навчають орієнтування в просторі, рельєфному малюванню, знайомитися з психологією різних людей. І неодмінно враховувати принципи універсального дизайну. Тож наша музейна революція-еволюція ще триває…

Перша адміністративна рельєфно-графічна карта України допоможе людям з порушеннями зору сформувати уявлення про Україну.

Обкладинка майбутнього альбому "Скарби культури. Україна"

Авторка фото Ольги Гончаренко (де вона за роботою з відвідувачами) - Тетяна Лучук. 
 
Фото кахлів надано Національним музеєм народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського в Коломиї.
 
 

Ірина Виртосу, Центр прав людини ZMINA

Матеріал підготовлений за підтримки Українського культурного фонду в межах програми «Інклюзивне мистецтво»

 

 

Схожі публікації

Коментарі (0)

 

Новини

Події

Журнал
«Музейний простір»

Актуальний номер - № 4(14) за 2014 рік

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Рейтинг

Календар

Вересень 2019

Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30      
Серпень | Жовтень